Стаття
Автор матеріалу – Данило Четверіков
Олена Пчілка — українська письменниця, видавчиня, перекладачка, етнографиня та громадська діячка. Її часто згадують як важливу постать в українській літературі, попри те, що її діяльність виходила далеко за межі письменництва. Вона підтримувала розвиток української мови, дитячої літератури, народного мистецтва, жіночого руху та українського книговидання. У цьому матеріалі розповідаємо, чому історію Олени Пчілки можна розглядати як приклад української філантропії в культурі.
Хто така Олена Пчілка
Олена Пчілка – літературний псевдонім Ольги Косач, у дівоцтві Драгоманової. Вона народилася у 1849 році в Гадячі, що на Полтавщині, в родині Драгоманових – глибоко освіченому роді з великим інтересом до літератури, історії та народної культури. Її батько, Петро Драгоманов, мав добру освіту, знав іноземні мови, збирав народну творчість і підтримував інтелектуальний розвиток дітей.
Олена Пчілка зростала в середовищі, де українська мова, пісня, казка, обряди й народна культура були природною частиною життя. Згодом саме це стане одним із головних напрямків її діяльності: окрім того, що вона писала українською, вона також системно працювати над тим, щоб українська культура мала власний простір для розвитку.
Освіту Ольга Драгоманова здобула в Києві, у пансіоні шляхетних дівчат. Там вона долучилася до культурного середовища української інтелігенції, познайомилася з людьми, які працювали над розвитком українського руху, літератури й освіти. Вже тоді формувалося її розуміння культури як основи національної гідності та самостійності.
Українська культура в умовах заборон
Щоб зрозуміти значення діяльності Олени Пчілки, важливо враховувати історичний контекст. Вона працювала в час, коли українська мова та культура перебували під постійним тиском Російської імперії. Після Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876 року українськомовний друк був суттєво обмежений. Через це багато українських книжок, журналів і культурних ініціатив могли існувати лише завдяки приватній підтримці, особистій наполегливості та готовності діяти всупереч обставинам.
Саме в таких умовах Олена Пчілка займалася перекладами, видавничою діяльністю, журналістикою та етнографією. Вона вкладала у розвиток української культури власні гроші, час, знання, організаційні зусилля і суспільний авторитет. У цьому сенсі її історія показує ширше розуміння філантропії, як постійну працю заради спільного блага, що лише пізніше підкріплювалася фінансовою допомогою.
Внесок у книговидання і українське слово
Одним із головних напрямів діяльності Олени Пчілки було українське книговидання. У 1880 році вона власним коштом видала «Співомовки» Степана Руданського, а також кілька своїх перекладів. Це був важливий крок, адже українська книжка в той час не мала повноцінної інституційної підтримки, а її поява часто залежала від приватної ініціативи окремих людей.
Розуміючи це становище, у Луцьку вона долучилася до місцевого драматичного товариства й запропонувала спрямовувати кошти, отримані від вистав, на придбання українських книжок для бібліотек. Для неї було важливим, щоб українські книги були доступними звичайним читачам.
Олена Пчілка також активно перекладала українською твори світової літератури. Серед авторів, з якими вона працювала, були Гете, Гюго, Андерсен, Міцкевич, Словацький та інші. Для неї переклад був способом довести, що українська мова здатна передавати складні думки, різноманітні жанри й твори “високої полиці”.
Більше того, вона навіть вводила в українську мову нову лексику для понять, яким бракувало точних відповідників. З її мовотворчістю пов’язують такі слова, як «мистецтво», «переможець», «променистий», «палкий» і «нестяма». Це було частиною її роботи з утвердження української як мови літератури, освіти й публічного життя.
«Рідний край» і «Молода Україна»
На початку ХХ століття Олена стала однією з перших українських жінок-видавчинь. Вона працювала з журналом «Рідний край», а згодом очолила його редакцію. На сторінках часопису публікувалися художні твори, матеріали про культуру, історію, громадське життя, українську мову та літературу.
Особливо значимим був вихід у 1906 році дитячого журналу «Молода Україна» – додатка до вищезгаданого «Рідного краю». Це був перший український журнал для дітей на території Російської імперії. Він існував завдяки праці, ентузіазму і фінансуванню самої Олени Пчілки.
«Видавання української часописі для наших дітей і працю для неї — уважаю справді патріотичним обов’язком».
– Олена Пчілка
Вона розуміла, що культура майбутнього формується змалку. Якщо діти не матимуть доступу до якісних українських казок, віршів, п’єс і перекладів, то українська культура не матиме сталого продовження. Саме тому її діяльність у дитячій літературі можна розглядати як інвестицію в наступні покоління.
Освіта і виховання молодого покоління
Олена Пчілка багато уваги приділяла освіті й вихованню. Вона вважала, що дитина має зростати у власному культурному середовищі, знати українську мову, пісню, історію та літературу. Через тексти, переклади, журнали й театральні твори вона створювала простір, у якому українська дитина могла бачити свою культуру не як щось меншовартісне, а навпаки – самодостатнє.
У її доробку також було укладання матеріалів для українського дитячого театру. Через вистави дитина формує уявлення про себе, свою мову, свою спільноту та своє місце в ній.
«Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна».
– Олена Пчілка
У цьому проявляється ще один вимір її філантропії: вона вкладалася не в одноразовий результат, а в довгу культурну зміну. Її робота була спрямована на те, щоб українська культура мала майбутніх читачів, авторів і носіїв.
Збереження народного мистецтва
Важливою частиною діяльності Олени Пчілки була етнографія. Після переїзду на Волинь вона почала збирати народні пісні, обряди, звичаї та зразки вишивок. У 1876 році вона видала альбом «Український народний орнамент», присвячений українським вишивкам, тканинам і писанкам.
Це була одна з перших системних праць про українське народне декоративне мистецтво. Цим вона показувала, що українська традиційна культура має власну естетику, символіку та цінність. Її праця отримала визнання не лише в Україні, а й серед дослідників інших європейських країн.
Для української культури це мало велике значення. У час, коли імперська політика часто знецінювала локальні культури, Олена Пчілка документувала і популяризувала українське народне мистецтво як окреме й повноцінне явище. Так вона допомагала зберегти те, що могло бути витіснене або забуте.
Жіночий рух і «Перший вінок»
Олена Пчілка також була важливою діячкою раннього українського жіночого руху. У 1887 році разом із Наталією Кобринською вона видала альманах «Перший вінок» – одне з перших феміністичних видань в Україні.
Цей альманах став важливим майданчиком для жіночих голосів у літературі та суспільній думці. Він показував, що жінки можуть бути самостійними авторками, інтелектуалками, учасницями громадського життя. Для кінця ХІХ століття це було дуже сміливим і новаторським кроком.
Олена Пчілка послідовно відстоювала право жінки на освіту, творчість і самореалізацію. Водночас вона не відривала жіноче питання від ширшого культурного контексту. Для неї розвиток жінок, освіти, мови й культури був частиною спільного процесу формування сильнішого, свідомішого українського суспільства.
У чому філантропія Олени Пчілки
Олену Пчілку не завжди згадують поруч із класичними філантропами, які фінансували школи, лікарні чи великі культурні інституції. Але її історія показує, що філантропія може мати різні форми.
Вона вкладала власні кошти у видання книжок і журналів. Витрачала час і сили на переклади, редакторську роботу, дитячу літературу, театр, етнографію, жіночий рух і захист української мови.
Її внесок був спрямований на довгострокове благо – розвиток української ідентичності, освіти та культури. Саме тому Олена Пчілка є виразним прикладом філантропки української культури: жінки, яка підтримувала її власною працею, коштом та стійкою громадською позицією.
Раніше ми також розповідали про родину Симиренків – українських підприємців і філантропів, які підтримували освіту, науку та українське книговидання. Разом ці історії показують, що українська філантропія має різні форми: від промислового меценатства до щоденної праці з творення культури, що стимулює суспільний розвиток.
