Стаття
Спадщина — це дія: як “Спільний спадок” змінює уявлення про підтримку культури
“Спільний спадок” — це перша українська спільнота, що об’єднує людей, які захоплюються українською культурою, та залучає їх до збереження матеріальної спадщини за допомогою краудфандингу.
Проєкт зʼявився у березні 2023 року, а станом на 2026 рік однодумці врятували понад 200 старовинних українських речей: викупили їх з вільного продажу за власний кошт і передали Музею Івана Гончара в Києві, зібрали кошти на облаштування приміщення для зберігання речей в Музеї «Древо» на Полтавщині та регулярно проводять краєзнавчі зустрічі для своєї спільноти. Про те, як з ідеї однієї людини виросла ціла спільнота та чому це філантропія, говоримо разом з Аліною Ан-Божнюк, засновницею “Спільного спадку” та Оленою Сагун, яка є меценаткою проєкту.
Починаємо з початку — з моменту, коли ідея ще не мала імені. Аліна Ан-Божнюк
- Що стало тою першою річчю або моментом, після якого ти зрозуміла: це треба рятувати, і робити це разом?
Багато всього вело мене до цього моменту, але головне — знайомство з Музеєм Івана Гончара. Без цього проєкту не було б. Звісно, його б не було і без ряду інших причин, зокрема, повномасштабне вторгнення спонукало мене більше цікавитися власним корінням. Але саме знайомство було ключовим, оскільки я побачила людей, які займаються цим усе життя. Їхня робота — це теж філантропія, і мене надзвичайно надихнуло їхнє ставлення до спадщини. Це не тільки про речі й матеріальну культуру — це також про нематеріальне надбання.
У музеї відроджують і практикують традиції та залучають до цього громаду. Тому з першої зустрічі, коли я побачила, з якою залученістю і щирістю ці люди працюють, мені одразу захотілося допомогти їм. До цього моменту я мала розуміння про цінність і важливість давніх народних речей, але я не думала, що фонди одного з найбільших національних етнографічних музеїв і досі потребують поповнення, а багато категорій речей не представлені в їхній колекції. А це означає — можуть не зберегтися для нащадків. Коли після спілкування з командою музею я виявила, що в них немає тих речей, які є у вільному продажі, то була вкрай здивована, бо це ненормально. Тож я вирішила об’єднати людей, щоб виправити це.
- “Спільний спадок” — це про речі чи про людей? Де для тебе справжнє серце проєкту?
Класне питання, бо зараз це про людей, але спочатку проєкт виник з бажання рятувати речі. Спершу я сприймала предмети спадку як артефакти, але зараз розумію, що за ними — долі людей, які їх створювали, традиція передачі технік, мотивів і уявлень про красу. За давніми речами стоять багато людей та імен, які їх створювали. Перший рік проєкт проіснував у форматі, де фокус був на речах, але з часом ми утворили спільноту однодумців, і наприкінці першого року до нас почали активно долучатися інші люди.
Однією з перших доєдналася Аня: вона була меценаткою “Спільного спадку” з самого початку, майже рік нас підтримувала і зрозуміла, що це було чи не найкращим, що вона робила протягом року. Тому Аня вирішила, що хоче розбудовувати нашу спільноту, долучилася до команди й почала модерувати події для спільноти. “Спільний спадок” розширився до команди з 25 людей, 67 меценатів та меценаток і загалом великої спільноти довкола проєкту , яка підтримує наші ініціативи та розділяє цінності. Врешті, проєкт не може бути лише про речі, бо вони створювалися для людей і зберігаються людьми для людей.
- Ти до “Спільного спадку” вже робила щось безоплатно заради спільного блага, чи це був перший досвід?
З того, що я сама ініціювала і зробила, — це був перший досвід. Але, звісно, я й раніше долучалася до різних волонтерських практик: чи прибирання в парку, чи допомога громадській організації — за часів студенства я була активісткою. І коли працювала в агенції, мала можливість безоплатно керувати соціальними проєктами. Мені завжди хотілося робити щось більше ніж бізнес, щось соціально важливе — але це вперше, коли я в ролі лідерки, і вперше, коли реалізовується моя ідея.
- Є стереотип, що філантропією займаються або дуже багаті, або святі. Ти — звичайна людина з командою таких самих людей. Як ти сама ставишся до слова “філантроп/ка” щодо себе?
Якщо відверто, то цього слова немає в моєму лексиконі, ніхто не вживає його в моєму оточенні, щоб я могла навколо цього вибудувати себе. Я не знаю авторитетів серед сучасних людей, які сказали б: “Я філантроп”, щоб це стало для мене орієнтиром. У мене і слова “меценат” як такого не було в мовленні, але ми у “Спільному спадку” його свідомо підсвітили, як ви підсвічуєте слово “філантроп”. Ми стараємося доносити, що це не тільки про людей, які займалися філантропією і меценатством 100 років тому, а й про тих, хто робить це зараз. Однак загалом мені складно ідентифікувати себе як “філантропку”.
- Ви створили формат, де люди дають не просто гроші, а стають частиною спільноти. Це було свідоме рішення — чому саме так?
Тут можна відповісти з прагматичної і ціннісної позиції. От якщо ставитись до проєкту прагматично, то коли ми тільки запускали “Спільний спадок”, я одразу бачила це як систему передплати (ред. підписки). Спираючись на маркетинговий бекграунд, я розуміла, що якщо ми запустимо підтримку як разову ініціативу, людям сподобається, вони долучаться, але це буде одноразовою дією — тому потрібно робити систему на моделі підписки. Тільки так це може бути довгостроковим проєктом, а не одноразовим збором на річ. А коли вже є спільнота людей, які регулярно підтримують проєкт протягом року, хочеться більше їх пізнавати, бо є розуміння, що вони можуть дати для проєкту значно більше, якщо ми акумулюємо ресурси. Тому ми почали зустрічатися з меценатами, будувати звʼязки, і це мультиплікує наш ефект. Повертаючись до питання, чи це про речі чи про людей, зрештою, все це тримається на людях. То як без спільноти можна продовжувати щось робити?
- Команда проєкту працює на волонтерських засадах. Як ти тримаєш їх разом і пояснюєш це собі — це пожертва, інвестиція, чи щось інше?
Майже всі люди прийшли у проєкт, бо їм здається, що це правильно. Їм дуже подобається, що робить “Спільний спадок”, для них це круто і вони хочуть його розвивати. Хоча, наприклад, коли дизайнерка Катерина долучилася до нас, то згадувала, що, зокрема, хоче наповнити своє портфоліо. Це одна з її мотивацій, і дуже класно, що проєкт може це дати.
Говорячи про творчу і професійну реалізацію, одна з колег, супердосвідчена і фахова топменеджерка, якось зазначила, що уявляла, як багато користі й професійної підтримки може внести у проєкт, але вона й гадки не мала, що проєкт теж може її навчити чогось, що вона використає у комерційній роботі. Тому що в “Спільному спадку” обмежені ресурси, треба шукати креативні рішення, і це зовсім інша сфера. А ще у нашій діяльності багато задач потрібно виконувати особисто, бо їх немає кому делегувати: наприклад, налаштувати промо чи зверстати розсилку.
Як на мене, в першу чергу основна мотивація учасників — це підтримати проєкт, який робить правильні речі, але й можливість професійного розвитку також є. Особливо він вагомий для мене, адже бути кураторкою “Спільного спадку” — це такий цікавий, цінний і складний досвід лідерства в команді. Я іноді беру консультації щодо цього, але розумію, що у кожного є дуже унікальний досвід в лідерстві, який не вдасться запозичити повністю. Звісно, ми тут в першу чергу не для професійного зростання, але це приємний бонус.
- Що ти б сказала людині, яка хоче зробити щось подібне, але думає “я не експерт, я не знаю, з чого починати”?
Перше — не боятись і робити. А друге — у нашому досвіді важливим був запуск, оскільки саме тоді ми отримали перших меценатів, увагу медіа тощо, тому ми робили з цього цілу кампанію. Тож я б також радила подумати, як анонсувати ваш проєкт, щоб про нього дізналося більше людей . Можливо, через дружніх блогерів, через медіа, спільні дописи тощо. І не думати, що буде далі — скільки буде підписників, яка стратегія тощо. Є класна ідея — треба класно її запустити і не боятись. Я залюбки поділюся досвідом, тому можете писати нам на сторінку, я читаю повідомлення і з радістю допоможу.
Якщо для Аліни “Спільний спадок” — це справа, яку вона створила, то для Олени Сагун це справа, яку вона обрала. Про те, чому саме цей проєкт і що означає бути меценаткою, сьогодні — у другій частині розмови.
- До того, як підтримати “Спільний спадок” — ти вже жертвувала на щось? Або це був перший раз?
Я підтримую ініціативи, яким довіряю — якісь регулярно, якісь ситуативно. Все залежить від контексту та моєї можливості долучитися.
- Скільки часу пройшло між “я про них дізналась” і “я оформила підписку”? Що відбувалось у цей проміжок?
Від моменту першого контакту до оформлення підписки на Patreon минуло приблизно два тижні. Ідея “Спільного спадку” мені відгукнулася, тож я підписалася на сторінку проєкту в інстаграмі, деякий час поспостерігала, і коли в одному з дописів побачила, що врятовані речі будуть передані до Музею Івана Гончара, це стало вирішальним моментом. Я відчула бажання не просто спостерігати, а й долучитися до збереження нашої культурної спадщини.
- Що зазвичай зупиняє, коли бачиш прохання про підтримку — і що цього разу спрацювало інакше?
Я досить обачна людина. Мені важливо розуміти деталі та мету ініціативи. Також має значення, хто її запускає і реалізує — чи це знайома людина, якій я вже довіряю, або ж, якщо ми не знайомі, чи є в моєму колі люди, через яких я можу цю довіру для себе підтвердити. У випадку зі “Спільним спадком” спрацювало те, що я дізналася про цю спільноту від знайомої людини — це було першим поштовхом придивитися до проєкту.
- Щомісячний внесок — це рішення, яке треба приймати щоразу наново, чи воно вже стало фоном, частиною life-style?
Щомісячний внесок вже став частиною повсякдення.
- Як ти пояснюєш собі, що ці гроші йдуть саме сюди, а не на щось “терміновіше”?
Я не відчуваю потреби якось це собі пояснювати. Думаю, коли вирішуєш регулярно підтримувати організації/ініціативи/збори, важливо оцінити свою ситуацію і обрати ту суму, яка буде максимально комфортною і не буде критичною для чогось більш термінового. Так, це може бути дуже скромна сума, але вона теж матиме значення для тих, кого ти підтримуєш.
- Чи вважаєш ти себе меценаткою? Це слово тобі підходить — чи воно звучить занадто “не про тебе”?
Зізнаюся, слово “меценатка” звучить для мене трохи гучно. Я просто людина, яка підтримує те, що для мене важливо.
- Якби твій внесок можна було б описати не як гроші, а як дію — що це була б за дія?
Дія — зберегти і передати щось цінне далі для наступних поколінь.
- Якщо говорити чесно: що ти отримуєш від цього особисто? Що тобі це дає?
Це дає мені відчуття причетності до збереження народних скарбів. Для мене важливо, що автентичні речі, які могли би зникнути, опиняються у руках музейних фахівців.
“Спільний спадок” — це проєкт про речі, які ми могли б втратити. Але насправді він більшою мірою про людей, які вирішили, що так не має бути. Аліна не вважає себе філантропкою, Олена каже, що слово «меценатка» звучить для неї занадто гучно. Але саме вони і ще десятки таких самих людей щомісяця роблять те, що і є філантропією у найточнішому значенні слова: роблять свій внесок у суспільне благо, зберігають його і передають далі.
