Стаття
Не так давно міжнародні спільнота визнала, що Росія почала війну ще у 2014 році і сьогодні ми можемо спостерігати лише повномасштабну ескалацію цього нападу. На превеликий жаль, для українського громадянського суспільства цей тезис, також став відносно новим. У період з 2014 по 2015 відбувся сплеск громадської активності орієнтований на підтримку фронту. Люди шоковані Іловайським котлом та новиноми із зони АТО почали активно долучатися до волонтерських актиностей. Потім бойові дії було заморожено на тривалий час і організації, які продовжили працювати на підтримку внутрішньо-переміщених осіб та українських військових стали окремим сегментом громадського сектору, який працював на рівні з іншими організаціями.
Повномасштабна війна знов активізувала громадський сектор та залучила до нього майже 20% населення України. Громадські організації одними з перших відреагували на виклики, які перед громадами поставила війна – допомога військовим, пошук, налаштування логістики, підтримка людей, які приїжджають до громади в пошуках безпеки, збір гуманітарної допомоги та багато іншого. Для ефективної роботи організації почали налагоджувати міцні комунікації не лише з органами місцевого самоврядування, а й з внутрішньо переміщеними особами, адже серед них багато людей, які були активними в своїх громадах.
Згідно даних Міністерства юстиції України з 24 лютого до 30 червня 2022 року в Україні зареєстрували 4365 організацій громадянського суспільства, з яких 3364 благодійні та 1001 громадська організація. Багато з цих неформальних волонтерських груп зараз є постійними активними організаціями, які діють у регіонах. Шалені цифри новостворених організацій та вони сумлінно працюють на місцях. Вони ще не мають достатньої кількості розроблених політик та процедур, але вони повинні мати можливості бути підтриманими.
Бюрократія вбиває ініціативність та перекриває шляхи до фінансування. Який шанс мають новостворені організації на успішний розвиток, якщо право на фінансування обмежене та вибіркове?
Інтернаціоналізація ресурсів підриває розвиток лідерства в українському громадянському суспільств та суттєво сповільнює масштабування новостворених організацій. Стримування передачі ресурсів локальним організаціям суперечить Великій угоді, яку підписали більшість міжнародних організацій та донорів. Вона забовʼязує надавати 25% глобального гуманітарного фінансування місцевим організаціям та наділити їх повноваженнями в системі прийняття рішень.
Таким чином нинішня модель фінансування, що радше направлена на виконання цілей міжнародних організацій в Україні, ніж на розвиток локального потенціалу призводить до точки, коли міжнародні ресурси відволікають людський капітал та перешкоджають реагуванню.
Українські громадські організації ще за часів пандемії почали працювати за принципом “адаптуйся, або зникни”. Зараз ми можемо спостерігати як культурні, молодіжні, екологічні організації почали реалізовувати проекти, що націлені на прискорення перемоги України в цій війні.
Статистики освітньо-аналітичного Центру Розвитку Громад показує що, незважаючи на повномасштабні військові дії, з усіх опитаних представників органів громадянського суспільства практично 50% продовжують реалізацію проєктів в напрямках згідно статутних цілей, понад ⅓ – реалізовують ініціативи частково, і лише орієнтовно 25% повністю припинили проектну діяльність.
Організації громадського сектору змогли пристосувався та зрозуміти як діяти в нових реаліях згідно раніше поставлених цілей. Така зміна статутів та діяльності виглядає “ненадійно” для грантодавців, але вона напрочуд раціональна з точки зору ситуації всередині країни.
Ми хочемо донести до міжнародної спільноти, що вона має прагнути бути адаптивною до існуючих реалій та прагнути вивчати контекст, в якому діють місцеві громадські організації. Ці два інструменти позитивно впливатимуть на досягнення цілі в 25% локалізованих ресурсів, які в свою чергу значно підсилюватимуть українське громадянське суспільство
