Євген Клопотенко: «Важливий не розмір внеску, а те, яку користь він приносить»

Євген Клопотенко: «Важливий не розмір внеску, а те, яку користь він приносить»

Євген Клопотенко — шеф-кухар, креативний підприємець, громадський активіст, чия кампанія зрештою привела борщ до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Останні кілька років він активно працює над реформою шкільного харчування, заради якої заснував громадську організацію «Культ Фуд». Паралельно Клопотенко регулярно організовує благодійні збори у зовсім різних форматах: від морозива з борщу, кошти з продажу якого йшли на дрони для бригади «Азов», до великої благодійної вечері у Торонто, яка зібрала близько 150 тисяч доларів (6,5 млн грн) для Дніпропетровської дитячої лікарні. Детальніше про те, чому доброчинність для Євгена — це стан душі, а не питання суми, як він навчився сприймати впізнаваність як ресурс і чому обрав формат громадської організації, читайте далі.

• З чого почалася твоя благодійність? Можливо, пам’ятаєш, яка перша дія була саме благодійною, бо просто хотілося допомогти?

Усе почалося ще тоді, коли я влаштувався на роботу офіціантом. Саме у цій діяльності я зрозумів, що моє покликання — служити людям. У найкращому сенсі цього слова. Піклуватися про них, створювати для них комфорт і робити щось добре.

Для мене якісний сервіс має дещо спільне з благодійністю. Ти приносиш людині їжу, дбаєш про її настрій і у відповідь отримуєш щиру вдячність. Тоді я вперше відчув, наскільки приємно робити щось для інших і як сильно це мене надихає.

• Ти заснував ГО «Культ Фуд». Що стало поштовхом до її створення і чому цю структуру було створено саме як ГО, а не як благодійний фонд імені Євгена Клопотенка?

Поштовхом стало моє бажання змінити систему шкільного харчування. Щоб працювати над цими змінами системно, взаємодіяти з державними установами, подавати офіційні звернення та представляти інтереси громади, потрібен був відповідний юридичний статус. Саме тому довелося створити громадську організацію. Благодійний фонд передусім передбачає залучення внесків від інших людей і подальший розподіл цих коштів. У мене ж була інша місія: не створювати фонд свого імені, а інвестувати власний час, знання та ресурси в зміни, які можуть покращити життя дітей і суспільства. Тому формат громадської організації найточніше відповідав суті моєї роботи.

• Багато людей думають, що доброчинність — це про великі суми чи гучні події. Чи був у тебе досвід, який би це спростовував?

Звичайно. Доброчинність — це не лише про гроші. Вона може бути про час, знання, зв’язки, досвід або власний голос. Наприклад, коли в Києво-Печерській лаврі встановлювали пам’ятник Івану Мазепі, я не долучався до проєкту фінансово. Натомість використав свій соціальний капітал, знання та можливості, щоб допомогти втілити цю ініціативу. Чи можна це назвати доброчинністю? На мою думку, так. Адже я безоплатно інвестував власний час і ресурси у справу, що має суспільну та культурну цінність. Допомагати можна по-різному. Важливий не розмір внеску, а те, яку користь він приносить.

• Є люди, які хочуть щось робити, але думають: «Я ще не досяг достатньо, щоб віддавати». Що б ти їм сказав?

Допомога — це не лише про гроші. І якщо ви поки не можете підтримати когось фінансово, можете поділитися своїм часом, досвідом або вміннями.

Доброчинність — це передусім стан душі. Це те, як ти відчуваєш свою відповідальність перед суспільством і що готовий зробити для інших. Якщо заробляєш більше — можеш пожертвувати більше, якщо менше — допомагаєш у межах своїх можливостей. Наприклад, можна безоплатно навчати дітей, ділитися з ними професійними знаннями або просто приділяти свій час тим, хто цього потребує. Це теж доброчинність. Щоб почати допомагати, не потрібно чекати на слушний момент. Достатньо зрозуміти, чим ти можеш поділитися вже сьогодні.

• Реформа харчування — приклад, де твій головний внесок — не гроші, а роки завзятості й кухаря-експерта. Чи усвідомлював ти з самого початку, що це і є твоя форма доброчинності, чи зрозумів це вже в процесі?

Скоріше, вже в процесі. На початку шляху я взагалі не думав про реформу як про форму доброчинності. Просто відчував внутрішній поклик і розумів, що маю це робити.

• Наскільки твоя впізнаваність — це окремий вид «валюти», яку ти можеш свідомо витрачати на добрі справи? Ти колись думав про медійність саме так — як про ресурс, а не як про побічний ефект роботи?

Відтоді як я став упізнаваним, майже одразу почав сприймати медійність як ресурс, який можна використати на користь суспільства. Це можливість привертати увагу до важливих тем, підтримувати ініціативи, об’єднувати людей і допомагати там, де мого особистого фінансового внеску було б недостатньо.

Загалом, більшість моїх проєктів пов’язана з ідеєю соціального підприємництва: коли ти створюєш корисний для людей продукт, а зароблені кошти далі спрямовуєш на щось важливе. Наприклад, на моєму сайті люди безоплатно отримують рецепти та знання про їжу. Завдяки рекламі проєкт заробляє, а ці кошти ми знову вкладаємо в його роботу та створення нового контенту. Так з’являються робочі місця, розвивається гастрономічна культура, і дедалі більше людей отримують якісний продукт. Для мене і гроші, і знання, і час, і впізнаваність — це різні види ресурсів. І кожен із них я намагаюся вкладати в те, що приносить користь.

• Ти запускав дуже різні формати зборів — від морозива з борщу до вечері в Торонто на 450 гостей для дитячої лікарні. Як ти вирішуєш, який формат обрати?

Зазвичай формат визначає сам запит. До мене звертаються люди з конкретною потребою, а я оцінюю, чи справді моя участь може бути корисною та ефективною. Якщо розумію, що потрібна допомога, а в мене є час і можливість долучитися, я обов’язково це роблю. Тому я не завжди свідомо обираю між камерним форматом, незвичною колаборацією чи великою благодійною вечерею. Спершу є потреба, а вже на її основі ми шукаємо рішення, яке допоможе привернути увагу, залучити людей і зібрати необхідні кошти.

• За чим ти відстежуєш успішність своєї філантропії? Це конкретні цифри, зворотний зв’язок від людей чи щось інше?

Я ніколи не оцінюю філантропію за конкретними показниками чи KPI (key performance indicators — ключові показники ефективності ред.). Це точно не той процес, у якому потрібно рахувати власну ефективність або вимірювати, наскільки успішним був саме мій внесок. Я бачу потребу, розумію, що маю ресурс і можу бути корисним — і просто дію. Мені важливо не пройти повз ситуацію, у якій я можу допомогти.

• Чи хотів би ти, щоб більше медійних людей долучалися до філантропії? Чому?

Мені здається, тут не настільки важливо, чого хотів би я. Адже долучатися до філантропії чи ні — особистий вибір кожної людини. До цього неможливо змусити. Бажання допомагати має визріти зсередини.

Я порівнюю це з підприємництвом. Можна мати підприємницьке мислення, але відкрити власну справу лише тоді, коли настане відповідний момент. Так само і з філантропією. Схильність ділитися та допомагати може бути в людини давно, але проявитися на певному етапі життя, коли вона усвідомить свою відповідальність і зрозуміє, чим саме може бути корисною.

Звісно, медійні люди мають більшу видимість. Тому їхній приклад здатен привернути увагу до важливих тем і заохотити інших. Але справжня філантропія починається не з публічності чи очікувань суспільства, а з особистої внутрішньої готовності діяти.