Сергій Васильківський: філантропія як творення українського стилю

Сергій Васильківський: філантропія як творення українського стилю

Сергій Васильківський – український живописець, пейзажист, баталіст, дослідник українського мистецтва та один із найважливіших митців Слобожанщини кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його часто згадують як автора українських краєвидів і козацьких сюжетів. Водночас його діяльність виходила далеко за межі живопису.

Васильківський працював над тим, щоб українська культура мала власну впізнавану візуальну мову. Він малював українську природу, звертався до козацької старовини, досліджував орнамент, підтримував мистецьку освіту, долучався до архітектурних проєктів, створював видання про українську історію та стиль, а перед смертю передав значну частину свого доробку музею.

У цьому матеріалі розповідаємо, чому Сергія Васильківського можна із впевненістю називати філантропом українського мистецтва – людиною, що власною працею, знаннями, авторитетом, творами й коштами допомагала зберігати та розвивати українську культурну окремішність.

Хто такий Сергій Васильківський

Сергій Васильківський народився у 1854 році в Ізюмі, що на Харківщині. Його родина була спрадавна пов’язана зі Слобожанщиною, а родинна пам’ять – із козацькою минувшиною. Дід художника походив із козацького роду й чумакував, а мати змалечку  прищепила йому любов до народних пісень і фольклору.

Перші навички в мистецтві Васильківський здобув у Харкові. Його вчителем був Дмитро Безперчий – учень Карла Брюллова й знайомий Тараса Шевченка. У Харкові майбутній художник також мав доступ до українських книжок, зокрема до творів Івана Котляревського, Тараса Шевченка й Миколи Гоголя. Вони згодом вплинули на його уявлення про українську історію, культуру й народне життя.

У 1876 році Васильківський вступив до Петербурзької академії мистецтв, де навчався у пейзажному класі. Студентські роки були непростими: він жив скромно, часто не мав достатньо коштів, але швидко здобув визнання. За роки навчання отримав кілька академічних нагород, а за картину «На Дінці» – велику золоту медаль і право на закордонну поїздку для фахового вдосконалення.

На Дінці. Донеччина, 1885

У 1886 році Васильківський виїхав за кордон. Він жив у Франції, відвідував європейські музеї, працював у Парижі й виставляв там свої твори. Проте після навчання та визнання за кордоном повернувся в Україну. Більшу частину життя він провів у Харкові, де працював як художник, організатор мистецького життя й дослідник українського стилю.

Образ України в живописі

Васильківський працював у час, коли українська культура перебувала під тиском Російської імперії. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року українська мова, друк і публічні прояви української окремішності були суттєво обмежені. У таких умовах мистецтво ставало одним із небагатьох способів говорити про Україну.

Центральним образом у живописі Васильківського була українська земля. Він малював Слобожанщину, Полтавщину, степи, левади, сільські хати, дороги, околиці міст і сіл. У його пейзажах природа ставала носієм пам’яті, настрою й характеру краю.

Васильківський часто вписував людські постаті в простір природи. У багатьох його роботах люди зовсім не домінують над краєвидом, а натомість слугують його частиною. Саме тому його пейзажі вважаються спробою передати загальний образ України – її простір, світло, тишу, історію й гідність.

Дерчаківські вітряки. Харківщина, 1890

Окреме місце у творчості Васильківського посідала козацька тема. Він звертався до образів козаків у степу, сторожі, вершників, історичних постатей і сцен, пов’язаних з українською минувшиною. Серед найвідоміших творів цього напряму – «Козачий пікет», «Козача левада», «Сторожа Запорозьких Вольностей», «Козак Мамай». Через ці сюжети Васильківський працював із пам’яттю. Він повертав у мистецтво образи української історії, які в умовах імперії мали вагоме культурне значення.

В обороні запорозьких вольностей, 1890

Український стиль: орнамент, книжки, архітектура

Васильківський також прославився у сфері досліджень українського мистецтва. Його цікавили старі церкви, народна архітектура, орнаменти, одяг, побут і візуальні ознаки української культури. Він мандрував Україною, замальовував старовинні будівлі, збирав матеріали й працював із тим, що зараз можна назвати українською візуальною мовою.

Важливим результатом цієї праці став альбом «З української старовини», створений у 1900 році разом із Миколою Самокишем за участю Дмитра Яворницького. Видання містило образи українських історичних діячів козацької доби й повертало в публічний простір уже згадану українську історичну пам’ять.

Ще одним важливим виданням стали «Мотиви українського орнаменту», підготовлені Васильківським і Самокишем у 1912 році. Воно поставало як спроба зібрати, впорядкувати й передати далі українську орнаментальну традицію. Для Васильківського орнамент був важливим знаком культурної тяглості й окремішності.

Пошук українського стилю відображався і в архітектурі. Один із найважливіших прикладів – будинок Полтавського губернського земства. Васильківський просував ідею, щоб будівля була виконана в українському стилі, а згодом власноруч долучився до її оздоблення разом із Самокишем. Будинок, створений за проєктом Василя Кричевського, став одним із перших і найважливіших зразків українського архітектурного модерну.

будинок Полтавського губернського земства

Мистецьке середовище і музейна справа

Васильківський багато років був пов’язаний із Харковом та працював над розвитком місцевого мистецького середовища. У 1895 році він разом з іншими митцями долучився до розробки нового статуту художньої школи у Харкові. Також був причетний до створення художнього гуртка й архітектурно-мистецького відділу при ньому.

Згодом Васильківський став організатором і керівником роботи Харківського літературного гуртка з художньо-архітектурним відділенням. Його учасники влаштовували виставки, популяризували українську старовину й сучасне мистецтво.

Васильківський також підтримував музейну справу. Він був членом Київської міської музейної ради, брав участь у журі конкурсу на проєкт пам’ятника Шевченкові в Києві, долучався до мистецьких і громадських ініціатив.

Найбільш очевидним філантропічним жестом Васильківського став його заповіт. Перед смертю він передав Музею Слобідської України значну частину своєї мистецького доробку. У різних джерелах ідеться про понад 1300 творів. Також відомо, що він залишив кошти на створення у Харкові великого національного художнього музею.

Фактично, Васильківський передавав музею цілий пласт українського мистецтва: пейзажі, історичні сюжети, етнографічні спостереження, козацьку пам’ять, візуальні мотиви Слобожанщини. Те, над чим він працював усе життя, тепер мало стати суспільним надбанням.

На жаль, значна частина його спадщини була втрачена під час Другої світової війни. Окремі роботи Васильківського згодом поверталися в Україну після десятиліть перебування за кордоном. Під час сучасної російсько-української війни питання збереження музейних колекцій і культурної спадщини знову стало особливо гострим. 14 червня 2026 року Харківський художній музей, де зберігаються твори Васильківського зазнав прямого російського удару: внаслідок влучання загорівся дах будівлі, а музейні працівники, рятувальники, волонтери й небайдужі харків’яни долучилися до евакуації експонатів. У цьому контексті заповіт Васильківського постає важливим нагадуванням про відповідальність перед культурою, яку потрібно зберегти й передати далі.

Чому Васильківський – філантроп українського мистецтва

Сергія Васильківського можна назвати філантропом українського мистецтва не лише через його заповіт, хоча, безумовно, цей жест є дуже важливим. Його внесок був ширшим: він формував образ України в живописі, досліджував і систематизував український стиль, створював мистецькі видання, підтримував архітектурні та музейні ініціативи, працював із харківським мистецьким середовищем.

Його філантропія полягала у передачі майбутнім поколінням українців знань, образів, матеріалів, творів, інституцій та самої ідеї української мистецької окремішності. Малюючи та досліджуючи Україну, він допомагав зробити її видимою як самостійну культурну традицію.

Саме тому спадщину Васильківського безумовно можна називати філантропічною. Вона демонструє, що підтримка культури не обмежується фінансовою складовою. Довга праця зі збереження, впорядкування та передавання того, що формує спільну пам’ять, аж ніяк не є менш важливою.